У 1999 році зі мною трапився перший розгорнутий епілептичний напад. До цього мав  малі напади, у віці 12-17 років, але я навіть не розумів що це прояви епілепсії. Я не розумів, що трапилось зі мною, батьки були  розгублені, шоковані стаючи свідками моїх нападів та возили мене по лікарнях, неврологах та нарешті я познайомився з епілептологом.

З часом я намагався забути про судоми, коли вони траплялися мені хотілося сховатися від них, від самого себе.

Робив багаторазові спроби лікуватися за вказівками лікарів, яких в Україні по пальцях порахувати можна, але лікування вимагало тривалого часу і не давало швидкого результату,  епілептичні напади продовжувались.

З самого першого нападу у 1999 році і аж до 2008 року мені було дуже важко психологічно просто йти по життю, будувати його та після судом я відходив від 1го до 3х днів.

Напади траплялись рано в ранці, коли я прокидався, вчився в інституті, шукав роботу, відпочивав з друзями, здавав на автомобільні  права, зустрічався з найкращою в світі дівчиною, одружився, будь де і будь коли. Вони і зараз супроводжують мене..

Це дуже заважало мені, як мабуть заважає і п’ятистам тисячам українцям, які  живуть з епілепсією, та їх родинам, їх стурбованим батькам.

Тепер я працюю над тим, щоб в Україні стало якомога більше активних пацієнтів,  зацікавлених  змінювати якість свого життя та будувати нормальне життєве товариство.

Дуже багато роботи попереду. Я хочу заохотити  людей з  епілепсією змінити своє життя на краще.